Автор: Андрій Шептунов
Ім’я Люсьєна Дульфана — це вже не просто запис у каталозі, а окрема глава в художній міфології як Одеси, так і Нью-Йорка. Митець, чия доля пройшла крізь повоєнну Україну, м’ясорубку радянського нонконформізму та нещадну конкуренцію американської еміграції, створив більше, ніж просто картини — він створив власну мову. Різку, іронічну, часом безжальну. Його живопис — це текст, написаний кольором, фактурою, тілом і тінню. Дульфан не зображує реальність; він сперечається з нею, дражнить її та кричить їй просто в обличчя.
Його творчий шлях — це хроніка безперервної втечі від нудьги та догм. В епоху соцреалізму він наважувався бути вільним, коли покаранням за таку свободу було забуття. В епоху глобалізму він залишився собою, коли ринок вимагав кон’юнктури. Дульфан не вписується в рамки — він розштовхує їх ліктями, заповнюючи простір своєю нестримною вітальністю. Він залишається «своїм» і для старої одеської богеми, і для холодного світу сучасного мистецтва, тому що щирість — це валюта, яка ніколи не девальвує.
Дивитися на роботи Дульфана — означає погодитися на чесну розмову, яка іноді межує з дискомфортом. Ці роботи не висять смирно на стіні; вони вторгаються в особистий простір глядача. Це живопис, що пахне потом, вулицею, морем і дорогими парфумами водночас. Тут немає застиглої бронзи класика, натомість є жива, пульсуюча кров вічного хулігана, який знає про життя трохи більше, ніж належить знати художнику.
Стиль Дульфана водночас експресивний і філософський. У ньому сарказм танцює з трагізмом, а гротеск стає формою молитви. Його персонажі, що виринули зі старих снів, радянських комуналок та нью-йоркських авеню, розповідають історію про людську вразливість і дивний тріумф абсурду. У кожній роботі пульсує нерв часу: не минулого і не майбутнього, а цього дивного моменту, де все можливо і ніщо не має остаточного сенсу.
Згодом цей метод отримав власну назву: Дульфанізм.
Це не школа і не техніка. Це світогляд, у якому мистецтво перестає бути відображенням і стає прямою дією, викликом, протестом. Дульфанізм — це коли живопис розмовляє мовою граничної, іноді шокуючої прямоти. Сам художник формулює це просто і грубо, як маніфест:
#ДУЛЬФАНІЗМ
«СУЙ ПОКИ СТОЇТЬ!
СУЙ ПОКИ СТОЇТЬ! Далі стоїть церква. Давно має славу оплоту розпусти. Уся завішана райдужними прапорами, уся з мармуру, подейкували, що сімейна пара, два мужики, передали величезні гроші…
Мені, як українцю — моя хата скраю.
— Ти не сучасна людина, селюк! У нас в Америки ПРАЙД! — по-місцевому ПИШАЄМОСЯ! Святкуємо нетрадиційні статеві зв’язки! Пишаємося! Радіємо! — Янголятко.
— ПІ-ДА-РА-СИ! — заволав Чортило.»
Люсьєн Дульфан, липень 2023.
У цих рядках — квінтесенція автора: мистецький протест, саркастична прямота і відмова від «прилизаних» форм. Дульфан використовує мову вулиці та міфу, щоб викрити фальш сучасності, де «право бути собою» іноді перетворюється лише на рекламний слоган.
Наша розмова з Люсьєном Дульфаном сьогодні — особливий експеримент. Говорити з художником словами — означає спрощувати його. Тому ми обрали формат інтерв’ю без слів. Замість відповідей — картини. Замість пояснень — образи, іронія, колір і жест. Жодне питання тут не вимагає словесної репліки — лише живописного відгуку.
Ваші полотна часто складаються з парадоксів — ви поєднуєте реальність із фантазією, іронічне із серйозним. Який образ ви б зараз обрали, щоб показати «стан часу», в якому ми живемо?
Робота із серії «12 місяців», присвячена Пуссену, 140х110 см, олія, полотно.
Ваша біографія починається в евакуації, потім Одеса, потім еміграція до США — як ця географія та переходи впливають на ваші живописні образи? Чи є картина-«подорож», яку ви б виділили?
Із серії «Адам і Єва», 160х140 см, олія, полотно.
Як художник, ви неодноразово виступали поза офіційними рамками — в СРСР, потім в Америці. Якби ви застосували візуальну метафору до поняття «свобода художника», як би вона виглядала?
«КІС» (Поцілунок), з японської гравюри «Сон дружини рибалки», 160х140 см, олія, полотно.
Одеса часто згадується як важливий етап. Чи є картина, в якій ви свідомо звернулися до свого одеського коріння — і якщо так, що це за образ і як він виглядає?
«Східні жінки з тату із хни», 140х120 см, олія, полотно.
У ваших роботах часто поєднується повсякденне та абсурдне — речі-образи, які на перший погляд знайомі, але поводяться інакше. Чи є якийсь об’єкт, який ви особливо любите використовувати чи видозмінювати? Чому саме він?
«Меніна», картон, колаж, 120х120 см.
Ваші персонажі часто балансують між трагічним і смішним. Як виглядав би портрет людини, яка не здатна відрізнити одне від іншого?
«Мої вікна-Афро. Фром Н-йрк до Лімпопо», 130х110 см, олія, полотно.
Якби потрібно було написати автопортрет без обличчя — лише через простір, колір, фактуру — яким би він був?
«БОН АПЕТИТ», 110х110 см, акрил.
У ваших картинах часто відчувається елемент гри. Що для вас сьогодні «гра» в живописі — і що залишається серйозним, попри все?
«НАЙЦІКАВІШІ?» [«САНЫЕ ИНТЕРЕСНЫЕ?»], колажі, акрил.
Ви не раз казали, що для вас важлива внутрішня напруга форми. Яка форма зараз стала б для вас символом цієї напруги?
«Горбі, соц-арт», 170х155 см, олія, полотно.
Багато років ви живете в Америці, але Одеса все одно звучить у ваших роботах. Якби ви створили картину-діалог між двома містами, як виглядала б ця зустріч?
«За К. Малевичем», 170х130 см, олія, полотно.
Якби потрібно було одним образом показати слово «пам’ять» — не сюжетно, а через відчуття — яким би він був?
«ПАРАСОЛЯ» (AMBRELLA), 150х130 см, акрил, полотно.
Якби ви попросили глядача прийти до однієї вашої картини і «поговорити» з нею, яку картину ви б йому запропонували — і про що ви хочете, щоб він з нею заговорив?
«Дульфанізм», олія, полотно, 150х120 см.
Люсьєн Дульфан не ставить крапку — він завжди залишає простір для нового мазка або різкого слова. Цей «німий» діалог із картинами завершено, але сам художник продовжує говорити, сперечатися і створювати свої міфи в режимі реального часу.
Дульфанізм — це живий процес. Щоб побачити більше, ми рекомендуємо відвідати ХУДПРОМО, де ви зможете ознайомитися з широким вибором картин Люсьєна та зв’язатися, щоб придбати його роботи.
