Автор статті: Андрій Шептунов
Кераміка в суспільній свідомості часто асоціюється з чимось архаїчним, затишним або винятково декоративним. Однак у руках Наталії Мариненко глина, шамот і кам’яна маса перетворюються на гострий інструмент осмислення соціальних суперечностей та екзистенційних страхів. Її скульптури не прагнуть подобатися глядачеві чи прикрашати простір; вони говорять мовою іронії, гротеску та парадоксальної щирості, де за крихкістю матеріалу завжди стоїть жорстка концептуальна основа.
Творчий шлях художниці — це безперервний експеримент, що розпочався ще в середині дев’яностих років на заводі у Славуті. Саме там, у промисловому середовищі, з’явилася перша знакова робота, яка стала для мисткині тією самою скринькою Пандори, що вже неможливо зачинити. Відтоді Мариненко не просто працює з пластикою об’єму — вона створює складні багатошарові світи, у яких міфологія переплітається з суворою реальністю, а казкові персонажі втрачають свою умовну невинність, оголюючи неврози сучасної людини.
У контексті сучасного українського мистецтва голос Наталії звучить цілком самобутньо. Багато хто добре пам’ятає її проєкт «Злі казки», представлений у просторі галереї «Худпромо» — знакову виставку, до якої видатний одеський концептуаліст Леонід Войцехов спеціально написав вірш. У цих роботах знайомі з дитинства сюжети ніби виверталися навиворіт: Червона Шапочка старіла в очікуванні кохання, а казкові атрибути набували тривожно реалістичних, іноді навіть похмурих рис, спонукаючи глядача переосмислювати культурні коди, закладені в цих образах.
Мариненко належить до тих авторів, які дозволяють матеріалу диктувати власні умови й знаходять у цьому співтворенні особливу свободу. Перехід від пластичного українського шамоту до більш суворої кам’яної маси під час роботи в Індії не лише змінив технічний підхід, а й трансформував саму стилістику її творів. Ця чутливість до середовища та фактури дозволяє художниці знаходити сенси у випадковостях — відкинутий убік шматок глини раптом стає центром саркастичної композиції, а залишки матеріалу породжують нові й несподівані метафори.
Однак традиційна пластика ніколи не була для неї замкненим простором. Коли фізичної форми стало недостатньо, Наталія сміливо зробила крок у цифровий вимір, почавши інтегрувати класичну скульптуру у відеоарт, доповнену та віртуальну реальність. Відскановані об’єкти, віртуальні виставки та застосунки, які сьогодні, за словами самої художниці, перетворилися на своєрідний «цифровий антикваріат», свідчать про її постійне прагнення руйнувати межі між матеріальним та ілюзорним. Цифрові проєкти були створені у співпраці з програмістом Дмитром Докуновим.
Попри видиму візуальну жорсткість і сарказм — чи то голуби миру, які паруються, чи відрубана голова корови у відеоарті, що символізує виснажену країну, — в основі мистецтва Мариненко завжди лежить пошук емпатії. Інтерактивні інсталяції, які закликають глядача переступити через відразу та проявити співчуття до потворної старості, або нові стріт-арт проєкти, що пропонують жест безумовної підтримки, говорять про глибокий гуманізм її творчості. Це мистецтво, яке вимагає не лише відстороненого споглядання, а й внутрішньої співучасті.
Про творчість Наталії Мариненко можна писати великі мистецтвознавчі дослідження, аналізуючи її перехід від класичної кераміки до новітніх медіа та соціальної критики. Однак найкраще про художника завжди говорять його власні твори, які відкривають суть без зайвих пояснень. Ми запропонували Наталії відмовитися від традиційного текстового інтерв’ю та відповісти на наші запитання не словами, а візуальними образами — тими самими роботами, у яких приховані її особисті кризи, прозріння та творча злість.
У цій рубриці немає випадкових речей чи прохідних сюжетів. Кожен представлений тут об’єкт — це задокументована емоція: чи то перший портрет, виліплений із шамоту, маскарон із обличчям безхатченка чи богиня, освячена в індійському храмі. Перед вами — відвертий візуальний щоденник художниці, де форма, фактура й контекст стають найчеснішими відповідями на складні питання.
Яка з ваших ранніх робіт визначила той унікальний почерк, який сьогодні легко впізнається?
Моя перша робота «Старість на порозі» (шамот, 1995, близько 50 см) була виліплена за один день під час практики на заводі у Славуті. В образі жінки — німе запитання: «За що, Господи?». Саме з цієї роботи все почалося. Вона стала для мене точкою неповернення — я буквально вчепилася в завод мертвою хваткою: не маючи власної майстерні в Одесі, багато років приїжджала до Славути на фарфоровий завод і знову поверталася до роботи з глиною.
Покажіть скульптуру, у якій приховано найбільше завуальованої іронії чи навіть творчої злості
Голуби миру спаровуються один з одним, народжується потомство — і миру на Землі стає ще більше. (Шамот, голуби у натуральну величину, 2014).
Чи траплялося так, що глина сама диктувала форму всупереч вашому задуму, і яка робота стала результатом такого непослуху?
Матеріал визначає характер роботи: фарфор, шамот і кам’яна маса відкривають різні пластичні можливості. В Індії використовується кам’яна маса, яка потребує іншої техніки роботи, особливо в умовах спекотного клімату, порівняно з пластичним шамотом. Саме це вплинуло на зміну стилістики моїх робіт. (Кам’яна маса, 2023, 48 см).
Покажіть роботу, яка виникла з абсолютної випадковості — уламка чи фрагмента, який спочатку вважався виробничим браком.
«Принцеса на горошині» (садо-мазо версія). Працюючи над іншою скульптурою, я складала непотрібні шматочки глини в одну купу, не надаючи цьому значення. У результаті утворилася форма, схожа на стос перин, на яких лежить тіло. Я допрацювала деталі та форму — так з’явилася «Принцеса на горошині».
Яка інсталяція найточніше передає ваше внутрішнє відчуття сучасного суспільства та його прихованих законів?
Відеоарт «Пташиний Bizarre» (2015), створений на основі моїх скульптур, де відрубана голова корови символізує Україну, а голуби сидять на ній, харчуються, п’ють кров і розмножуються.
Покажіть твір, який міг би стати ілюстрацією до найтемнішої казки, не призначеної для дітей.
«Червона Шапочка, 45 років, яка кохала, але так і не вийшла заміж» (шамот, 48 см, 2012). Мої казки стають дедалі реалістичнішими — майже життєвими, з іронією та гіркотою. Є також «Мертва баба біля корита» за мотивами «Золотої рибки» (фото не збереглося). До виставки «Наташині казки» у галереї «Худпромо» Леонід Войцехов написав вірш.
Який твір метафорично відображає спробу відновити втрачене або склеїти те, що здавалося назавжди зруйнованим?
Site-specific проєкт «Рука Фатіми» — керамічні рельєфи підтримувальних рук на руїнах португальських будинків у Ґоа. Це паліативний жест: коли врятувати вже неможливо, залишається присутність, дотик і спроба утримати те, що зникає.
Поділіться роботою, яка стала для вас завершенням складного творчого етапу й дозволила рухатися далі.
Відсканована скульптура Сарасваті стала основою AR- та VR-проєктів, представлених в Індії та на фестивалі GOA OPEN ARTS 2024.
Скульптуру освятили в храмі, і вона стала мурті (освяченим образом божества в індуїзмі, в який, за віруванням, входить божественна присутність). Я подорожувала з нею та її цифровим образом Індією — Варанасі, Делі, Бангалором та іншими містами, презентуючи проєкт у мистецьких вишах.
Через взаємодію з цифровою скульптурою виникав акт своєрідного благословення на творчість, а студенти спостерігали живий зв’язок між керамікою й цифровими технологіями в межах одного художнього висловлювання.
AR — Magic Murti Lila (2017)
VR — Явлення Сарасваті (2020)
Співавтор: програміст Дмитро Докунов.
Проєкт можна розглядати як сучасний віртуальний храм — простір явлення та передачі творчого імпульсу. Сьогодні цифрова частина втрачена через відсутність оновлень застосунків — подібно до покинутих руїн серед джунглів. Практика ж продовжується у фізичному просторі через майстер-класи з ліплення Clay Babbling – Дитина ліпить.
Яка робота побудована на найрізкішому фізичному чи візуальному контрасті фактур, що змушує глядача подумки торкатися поверхні?
Інтерактивна робота I beg your compassion (кам’яна маса, 2022): керамічна голова старої жінки в натуральну величину та живі квіти. Контраст між відштовхувальною, потворною, жорсткою формою й тендітними живими квітами змушує глядача «доторкнутися» — через дію. Прикрашаючи голову квітами, людина переживає акт співчуття.
У якій із ваших робіт закладене послання, яке публіка майже завжди сприймає інакше, ніж ви задумували?
Фігура Ганеші у позі немовляти Христа, у панамі, що нагадує фашистський шолом. Робота замислювалася як іронічне висловлювання про різницю культурних прочитань символів: невинний образ ніби «осіняє» глядача свастикою, яка у східній традиції має одне значення, а в західній — зовсім інше.
Однак глядачі найчастіше сприймають роботу буквально, не вловлюючи цього культурного розходження.
Покажіть форму, якій у процесі створення стало затісно в початкових межах і яка вимагала радикального розширення масштабу.
«Безпритульна архітектура» (2021), створена в межах «Дуже цифрової резиденції» (організатори — Pixelated Realities).
Я відсканувала безпритульну людину й на основі 3D-моделі створила архітектурний маскарон, вирізаний на ЧПК-станку. Фігура вийшла за межі скульптури й перейшла в архітектуру, проводячи паралель між людським занепадом, деградацією та руйнуванням архітектурного середовища Одеси.
Яка скульптура є вашим особистим якорем, який ви за жодних обставин не хотіли б відпустити в чужу колекцію?
«Старість на порозі» (шамот, 1995, близько 50 см). Це моя перша робота, створена у складний період життя. Я не готова з нею розлучитися — саме з неї для мене все почалося: через цю роботу відбулася сублімація, а вектор змістився від особистої драми до творення.
Відвертість, з якою Наталія Мариненко відповідає на запитання через власні роботи, не залишає простору для байдужості. Її мистецтво діє як збільшувальне скло, спрямоване на абсурди суспільства, приховані неврози та наші власні ілюзії. У цих керамічних і цифрових об’єктах немає жодного прагнення сподобатися публіці чи пристосуватися до мінливих вимог мистецького ринку. Натомість у них присутні рятівна іронія, чітка концептуальна основа та глибока, хоча інколи й прихована за сарказмом, емпатія.
Творчий шлях художниці доводить, що справді масштабному авторові завжди стає тісно в межах одного разу знайденої форми. Виходячи за межі традиційних матеріалів — від галерейних просторів до вулиць індійських міст і віртуальної реальності — Мариненко продовжує шукати нові способи взаємодії з навколишнім світом. Її звернення до стріт-арту та проєктів на кшталт «Руки Фатіми» є закономірним продовженням потреби у прямому, не опосередкованому стінами виставкових залів контакті з аудиторією, де мистецтво стає жестом підтримки.
Спостерігати за тим, у якому напрямку розвиватимуться подальші творчі пошуки Наталії, найцікавіше безпосередньо в процесі їхнього становлення. Її мистецтво — це живий і безперервний процес, у якому вуличні інтервенції змінюються новими керамічними формами, а звичні сенси отримують нові прочитання. Щоб стежити за новими проєктами художниці, відвідайте її офіційний сайт nataliamarynenko.com та сторінки у соціальних мережах.
Instagram:@natalmari
Instagram:@ugly_plasticine
