Ця розмова сталася ще в довоєнній Одесі. Ми приїхали до Дар’ї Наквакіної подивитися декілька нових її проектів і ближче познайомитися з творчістю авторки. В художниці – втім, як і зараз назрівали безліч ідей для наступних проектів. А потім прийшла війна…
Дечому з того, про що ми говорили в той ще січневий день, так і не судилося скластися, щось довелось відсрочити до кращих часів. Але за всі п’ять місяців, поки цей текст «зрів» і чекав свого часу, особисто мені остаточно стало зрозуміло: яка сильна в Дар’ї жага до творчості та художньої реалізації, іноді навіть – на межі людських сил. І ще сильніше вона проявилася саме під час війни.
Дар’я Наквакіна – художниця з Чорноморську. Її творчі пошуки почалися з фотографії, але потім трансформувалися в абстрактний живопис, відео-арт та реді-мейд. Все, що робить мисткиня, бере початок з її особистого відчуття себе та світу, спирається на глибинні філософсько-езотеричні теми.
Дар’я виставлялась в Україні та Європі, її роботи купують колекціонери зі всього світу.
До Чорноморська, де живе і працює авторка, ми приїхали в її День народження. Символічно та трохи незвичайно – замість класичного святкування та прийняття вітань – вона працює. А символічно, тому що говорили ми про роботу, яка стала певним підбиттям підсумків минулих років, про тло особистості в її власному мистецтві, багато вдавалися до рефлексії.
В майстерні Дар’ї панує мінімалізм та майже медицинський порядок: кожен інструмент та тюбик з фарбою – на своєму місці, нічого зайвого, тільки власні роботи та матеріали. До речі, «медична тема» не раз буде проскакувати в нашій розмові. Так, мисткиня розповіла, що має особливу пристрасть до анатомічних атласів: «Часто навіть перед тим, як почати працювати, якийсь час сиджу та просто листаю атласи, надихаюся». На перший погляд, дивне захоплення для авторки, що працює з абстракцією. Але якщо зануритися глибше, стає зрозуміло, що все, написане Дар’єю, має глибоку людську природу.
Мистецтво для авторки – спосіб зцілення, як у Луїзи Буржуа. Але якщо остання зцілювалася від особистих травм, Дар’я свої роботи сприймає скоріш як спосіб транслювання чужої історії.
«Я вважаю, що кожен знаходить свої смисли у моїх роботах. Для себе я маю пояснення кожній, але майже цього не озвучую. Контекст завжди змінюється, але лишиться глибинна суть самої роботи та її сенс для глядача. Тому всі мої проекти – філософські. Саме філософія дає глибину, і глядач співвідносить окремий твір з тим, що зараз важливо для нього. Як на мікро-, так і на макро- рівні: від особистих до глобальних проблем.
Я навіть принципово не підписую свої картини. По-перше, знову ж таки справа в трактуванні: як людина це відчуває і бачить, так нехай і вішає картину, незважаючи на підпис і «верх-низ» полотна. А по-друге, я вважаю, що роботи пишу не одна, а із допомогою вищої енергії. Через мене наче проходять інші душі, їх травми та історії, можливо – мої минулі життя. Їх я виплескую на полотно. В такому разі я стаю наче медіатором, посередником, це вже не тільки моє мистецтво.
Мені подобається вираз із «Фауста»: «Я частина тієї сили, що вічно хоче зла і робить благо». У житті культивую добре начало, але іноді темна сутність, елементи болю пробиваються в творчості.
Дехто дивиться на мої роботи й ридає, бо відчуває біль. Біль цих самих душ, що говорять через мене. Іноді я й сама, коли працюю, потім довго відходжу. Можу по кілька годин після роботи просто сидіти і відчувати цей біль і тягар. Начебто пережила зараз у творчості щось не своє. Це як спіритичний сеанс».
Спіритичного, а точніше – сакрального, містичного – в творчості Дар’ї немало. Вона серйозно вивчає ізотеричні тексти, медитує та поглиблюється в філософсько-релігійні практики та вчення.
«Перед кожною роботою медитую. І під час роботи мене часто супроводжують мантри чи православні молитви. Головне, щоби було це відчуття сакрального».
Взагалі, коли дивишся роботи Дар’ї, дійсно не покидає відчуття емоційного напруження, межового стану. Художниця й сама часто говорить про цей стан, відсилає до жертовності та жертвопринесення в своєму мистецтві. Іноді це образ болю в картині, іноді – принесення в жертву себе, свого минулого та сьогодення як простої людини на потребу художнього. Мисткиня навіть виставлялася в Мілані на груповій виставці під назвою «Жертвопринесення». І це точно не збіг обставин. Вся творчість Дар’ї цим пронизана. Мабуть, тому вона обирає головними своїми медіа абстракцію (як мистецтво дії, роботи над полотном через активну фізичну практику) та перформанс (який бере початок з першості фізичного відчуття, роботи з тілом та біографією художника).
Добре це ілюструє проект «Автобіографія». На момент, коли ми спілкувалися, це була найновіша робота авторки. Точно вистраждана та відрефлексована. «Автобіографія» – це поліптих, складений із 35-ти картин-елементів. Кожне полотно ілюструє один рік життя художниці. Роботи виконані не просто в абстракції – для їх написання авторка використовувала фарби та бинти. Взагалі це частий прийом Дар’ї – обирати в якості матеріалів та інструментів щось не зовсім звичне. Наприклад, для гучного проекту на Судоремонтному заводі вона пише полотно в тому числі смичком (тут можна почитати про цей проект – https://artchili.com.ua/darya-nakvakina-prozhila-pol-zhizni-cherez-performans-na-grecheskom-sudne/).
Бинти тут виникають не просто так.
«Бинти – це сакральний матеріал. Коли я була маленькою, мені часто накладали гіпс або бинти. Взагалі я була постійним відвідувачем травмпункту (сміється). Це часте травмування сформувало в мені відчуття, що будь-який біль – це трансформація. І бинти в ній грають важливу роль: це алегоричний спосіб утримання людини на межі між біллю та здоров’ям, життям та смертю, щоб вона не зірвалася у прірву, у руйнування. Бинт наче стримує емоцію, біль, надрив і допомагає зафіксувати почуття, щоб вони зрослися та стали розвиватися далі.
Бинти мене фіксують. З одного боку, не дають робити щось, що хотілося б. А з іншого, завдяки їм я все ще творю».
Новий проект із бинтами став пророчим. Як багато цих бинтів зараз утримують нас. І як вони нам потрібні, щоби не зірватися. У біль, розпач, страждання. Мабуть тому частина проекту «Автобіографія» зараз стала окремим творчим продуктом. Мова йде про відео-арт, який був преамбулою до створення поліптиху. На ньому художниця розрізає бинти, які потім стали матеріалом для 35-ти картин (подивитися відео можна тут – https://artchili.com.ua/hudozhnik-darya-nakvakina-zapuskaet-flesh-moyu-svoim-avtorskim-proektom-protiv-vojny/).
«Для мене процес творчості – це битва. Іноді буває таке, що дуже важко писати. Наприклад, коли я працювала над роботою на Судоремнтному заводі, то думала, що просто впаду і не встану. Тремтіли руки і ноги, не було ніяких сил взагалі хоч щось робити. Я відчувала цілковите спустошення, неосяжну прірву, я не бачила напрямку… але це ніколи мене не зупиняє, я починаю розчинятися в просторі своїх емоцій, які міксуються з неосозяжним небом, вільним вітром, солоним морем і продовжую до того моменту, поки не спіймаю хвилю натхнення від самого процесу. За цим приходить дика енергія і я починаю працювати з ще більшою силою»
Зараз Дар’я продовжує працювати. Вона постійно створює роботи, які осмислюють все ті ж травми та страждання від війни. Коли ми бачилися, мисткиня говорила, що прийшла в художню творчість з фотографії, бо не хотіла тиражувати існуючу реальність : «В якійсь момент фотографія вже не могла задовольнити всі мої потреби творчої самореалізації. Мені треба було відчувати на дотик мою паралельну реальність. Яку я бачила зовсім не такою, яку мені показував видошукач моєі фотокамери» Зараз вона частково повернулася до художньої фотографії. Через неї авторка маніфестує свою думку та емоції. Також вона звертається до відео-арту та запису своїх перформансів. Чи не спосіб це в теперішній складний час реальність-таки змінити, переформатувати?
До війни Дар’я мріяла зробити виставку в Нью-Йоркському Музей Соломона Гуггенхайма, планувала розробити арт-календар на сто років та навіть створити свій благодійний фонд. Зараз цьому доведеться почекати. Але я щиро сподіваюся і бажаю їй всі свої плани здійснити.
«Нічого… нічого… все колись закінчиться, раптово обірветься капронова нитка, і все порине в затяте світло…
А поки що… поки… ти ще жива!
Моя Геє! Бийся!
Мила, зберися! Та-а-ак, я знаю, ти не можеш… з таким ти ще не стикалася… І сил зовсім не залишилося… Але ти так потрібна тут, зараз не той випадок, давай! Я допоможу тобі… Просто зроби подих… і воно знову заб’ється…
Згадай дерева у дворі свого дитинства. Згадай, як ти росла разом із ними! Згадай їх коріння, вони такі сильні та міцні, вони глибоко – тримайся за них! Відчуваєш землю в руках?!
Земля під нігтями, у волоссі будяки…
Я розплющила очі.
Боротьба закінчилася поразкою, і я повернулася у світ вибору і виклику… Якщо ти не викликаєшся, тебе призивають, якщо не підкоряєшся, тебе сильніше фіксують страхом… Навіщо тоді знову, у звичне?!
Навіщо ти мене повернув?
Якщо вже і повертатися, то тільки для того, аби бути! І бити вщент, і рвати на шматки, ламати, і голосно кричати, що я повернулася зі світла, щоб бути цим світлом, коли тобі темно! Щоб бути силою в моментах твоєї слабкості! Щоб вирости із залежності та стати Любов’ю! Щоб бути собою і зустрітися з тобою! Я повернулася!»
(текст до проекту «Автобіографія», надано авторкою).
Дослiдник мистецтва Анна Чубарь спецiально для art CHILI 🌶️
Висловлюемо подяку за пiдтримку творчих проектiв Михаiла Дуднiкова
