Одного разу я прокинулась рано в ранці і усвідомила, що надто довго спала. Стіни навколо мене здавлювали мій простір, було занадто мало повітря для вільного дихання…Я відкрила вікна, в які вітер висмоктав мої фіранки … І я відчула, як крізь ніч проступає, помалу градієнт світла наближаючи новий день. Мені закортіло зустріти його. Я поспіхом накинула на плечі ковдру і вибігла в кришталеву тишу повної усамітненності …
Я вийшла на проїжджу дорогу і пішла по центру, по білій лінії в напрямку Моря. По моїх слідах, за мною йшов страх невідомості, переді мною – жага змін і вона була сильнішою! Я відчувала силу, яка намагнічувала мене прискорючі мої рухи.
Пам’ятаю, як вийшла на берег і сильний порив розтріпав моє довге волосся … І в тій легкості я втратила здатність мислити, тільки відчувати Світанок Нового. Тоді в мене виникло бажання поглибити ці відчуття, досліджувати море, його настрій, колір, температуру через своє тіло… Це було так захоплююче всеохоплююче, що воно просто не могло залишитися в мені…
Треба було знайти інший простір, в який я могла б інтегрувати свої спостереження! І таким простором став для мене – живопис! Де я висловила те, що словами було не можливо… Одна й та сама дорога, щоразу вела мене до одного й того ж місця, де я могла зустріти іншу себе в неповторному світлі нового дня. Саме там, я повністю оголила свою душу, пірнула з головою в бурхливу воду. І виринула. Зцілена – цілим, сповнена – єдиним! І навіть, якщо колись ця дорога зникне, я все одно достаменно знатиму свій шлях і як би він не блукав, він завжди приведе мене до Моря!
