Наше наступне інтерв’ю проходило у надзвичайно схвильованих умовах: лунала повітряна тривога, було чутно вибухи… але Ігор Бичков (Ігор Бичков), сьогоднішній герой рубрики “Особистість”, залишався спокійним, та його погляд виказував впевненість, що все буде добре.

Навколишні події, час та місце зустрічі і задали тональність нашої розмови: знаходячись у штабі Експедиції, ми розпочали нашу бесіду з теми волонтерства.

Загалом, волонтерський досвід Ігоря розпочався ще у далекому 2014 році. У той час він допомагав армії та збирав гроші на необхідні речі, такі як тепловізори, розвантажувальні жилети, тощо. Згодом ця діяльність почала вщухати, але з початком повномасштабної війни знову почала набирати оберти.

Ігор формулює поняття волонтерської діяльності так: «Це – невід’ємна частина життя багатьох українців. Волонтерство схоже з їздою на велосипеді: спробувавши один раз, розумієш, що це вже назавжди. При необхідності, ти дуже легко можеш приєднатися до допомоги, адже вже маєш деякий досвід, багато знайомств та цінні знання».

Ігорю складно звикнути, але він розуміє, що сьогодні кожен з нас живе одним днем, у нинішніх реаліях це нормально. Нормально не мати грандіозних планів. Але наступні слова він промовляє завжди: «Роби що повинен і будь що буде».

Він вважає, що якщо людина не йде воювати – вона мусить допомагати армії. Тож протягом останнього місяця, Ігор займається проектом, спрямованим на забезпечення військових Півдня кровоспинними джгутами-турнікетами, за допомогою яких можна зупинити критичну кровотечу пораненої людини.

Також Ігор поділився своїми думками щодо евакуації населення: «Якщо місто живе у стані можливих ракетних ударів – люди можуть займатися своєю діяльністю, життя продовжуються. Якщо ворог підходить ближче – із міста потрібно вивезти дітей та жінок, які не займаються допомогою армії. Якщо бойові дії проходять на відстані 50 км від міста – повинні поїхати усі цивільні. Таким чином, можна оминути велику трагедію, як це сталося із Маріуполем.

Більше того, Ігор був здивований відношенням населення до повітряної тривоги: «Лунає сирена, а люди п’ють каву, розмовляють, гуляють на вулиці наче й не було нічого». Це спонукало його зайнятися ще одним проектом, пов’язаним із бомбосховищами та захисними спорудами. Він з сумом зізнається, що ситуація не дуже втішна: виявилося, що в Одесі мало приміщень, а ті, що є – як правило, не підготовлені, часто до них зовсім немає доступу, а населення навіть не знає, де вони знаходяться та як ними користуватися.

Наш герой описує українських волонтерів як небайдужих, ініціативних людей, які вміють долати свої страхи. Таким ми бачимо і самого Ігоря: це людина, яка має багато що сказати та чим поділитися. Так, маючи можливість виїжджати закордон та бачитися зі своєю родиною, Ігор поєднує приємне з корисним – привозить гуманітарний вантаж до України. Наприклад, минулого разу він привіз автомобіль для наших військових.

У свій наступний візит Ігор хоче здійснити те саме, тому побажаємо йому успіхів та будемо чекати цікавих історій з його нової подорожі.

Завершимо нашу історію словами видатного письменника Габрієля Гарсія Маркеса: «Кожна мить життя – це можливість» та додамо: для Ігоря – це можливість допомагати іншим та робити нашу країну краще.