Одесу часто називають містом-текстом, але для Вадима Луговцова вона завжди була
величезним бетонним полотном. Його творчий шлях розпочався не в тихих залах
галерей, а там, де місто дихає по-справжньому — на зламах Деволанівського узвозу та
під готичними склепіннями мосту Коцебу. Здобувши класичну освіту, яка дала йому
фундаментальне розуміння структури та форми, Вадим швидко усвідомив: щоб
достукатися до перехожого, мистецтво має бути не просто естетичним, воно має бути
хльостким, як морський бриз під час шторму.
Цей матеріал — продовження нашої спеціальної рубрики «You in the army now»,
присвяченої діячам мистецтва, які змінили стерильний комфорт майстерень та
виставкових залів на суворий армійський побут. Вадим став четвертим героєм нашого
циклу; історії попередніх учасників, які знайшли свій шлях у лавах Сил оборони, ви
можете знайти у минулих випусках серії. Наша мета — показати, як творча енергія
трансформується у сталь та дисципліну, не втрачаючи при цьому своєї суті.
Стиль Луговця — трафаретне графіті (stencil art) — це завжди баланс між
філігранною підготовкою та миттєвою дією. У цьому методі є щось глибоко
споріднене з військовою справою: ретельне планування, розвідка місцевості та один
точний, вивірений «постріл» фарбою з балона. Вадим не просто малював; він вів
хроніку змін, висміюючи імперські амбіції ворога та захищаючи європейське обличчя
своєї рідної Одеси.
Коли над країною згустилися тіні великої війни, внутрішній художник Вадима
вступив у прямий діалог із громадянином. Рішення змінити респіратор на бронежилет
стало для нього природним продовженням його переконань. Сьогодні він не в окопах,
але його штабна робота — це «Інша зброя» у самому буквальному сенсі. Символічно,
що саме так називалася його перша виставка, і тепер ця назва набула нової, сталевої
щільності. Захищати місто сенсів можна по-різному, і Вадим знайшов свою ділянку
фронту, де його точність та системність служать спільній справі.
Сьогодні Луговець — солдат, але його погляд залишається поглядом художника.
Він бачить сувору естетику штабних буднів, іронію в маскувальних сітках та трагедію,
що застигла в руїнах. Його роботи завжди були інформаційними ударами, що
викликали лють у ворога, адже якісна сатира часом б’є влучніше за артилерію. Вона
десакралізує страх, перетворюючи «велике та жахливе» на привід для гіркої, але
визвольної усмішки.
Одеса в його розумінні — це не міфічний «російський дар», а результат праці
європейських архітекторів, української волі та портового вільнодумства. Цей маніфест
свободи проходить червоною ниткою крізь усю його творчість: від портретів світових
лідерів до хльостких написів, які з часом виявляються пророчими. Кожна його робота
на стіні — це закріплення права України на свою землю та свою культуру.
Ми запропонували Вадиму формат спілкування, максимально близький його
натурі. На кожне наше запитання про війну, Одесу, страх і надію він відповідає не
довгими тирадами, а своїми творами. Це арт-інтерв’ю, де зображення стає прямою
цитатою. Тут немає місця двозначності — лише чіткі лінії трафарету та чесні сенси.
Приготуйтеся побачити реальність очима людини, яка звикла різати трафарети так
само гостро, як саме життя сьогодні ріже наші долі.
Яка з твоїх картин найкраще ілюструє той момент, коли ти вирішив:
«досить боятися ТЦК, час іти самому»?
Одеса — місто гумору навіть у темні часи. Обери найбільш сатиричну
роботу, яка змушує тебе усміхатися навіть на службі.
Ти згадував, що у росіян «підгорає» від твоїх робіт. Яка картина, на твою
думку, завдала найпотужнішого інформаційного удару по ворогу?
Війна — це хаос, а мистецтво потребує структури. Обери роботу, яка для
тебе зараз символізує цей внутрішній конфлікт між художником і
солдатом.
Ти казав, що Одеса — це не лише міф про «російське будівництво», а й
праця європейців. Обери роботу, яка найяскравіше кричить про те, що
Одеса — це Україна.
В армії важливе маскування, а у стріт-арті — яскравість. Яка твоя робота
найкраще передає це протиріччя?
Деволанівський узвіз і міст Коцебу — знакові місця для твоїх виставок.
Яка робота, на твій погляд, «вросла» в архітектуру Одеси найорганічніше?
Кадиров, Путін, Трамп — ти малював багатьох лідерів. Яка з цих робіт
зараз видається тобі найбільш пророчою?
На якій роботі зображено стан «розправленої спини», про який ти казав
після мобілізації?
Уяви, що війна закінчилася. Яку зі своїх старих картин ти б хотів побачити
на головній площі Одеси в день перемоги?
Якби тобі потрібно було залишити одну свою картину в казармі як оберіг,
що б це було?
Обери роботу, яка найкраще відповідає на запитання: «Заради чого все це
було?»
Ця добірка робіт — не просто галерея стріт-арту, а візуальний щоденник
трансформації. У кожному шарі фарби, у кожному гострому куті трафарету
відчувається пульс людини, яка відмовилася бути стороннім спостерігачем. Вадим
довів, що мистецтво не закінчується там, де починається статут; воно просто набуває
нової форми, стаючи для бійця та його побратимів тією самою «іншою зброєю», про
яку він заявляв ще на своїй першій виставці.
Історія Луговцова — це маніфест про те, що Одеса залишається вірною собі:
іронічною, непокірною та глибоко європейською, навіть коли її сини змінюють творчу
свободу на армійську дисципліну. Ми завершуємо це арт-інтерв’ю, але діалог
художника зі світом триває щодня — у штабах, у казармах і на тих невидимих
фронтах, де сенси важать не менше, ніж снаряди.
Щоб побачити більше робіт Вадима, простежити за його творчим шляхом та
підтримати його актуальні проєкти, ми щиро рекомендуємо зазирнути до його
соціальних мереж. Там сенси оживають у кольорі, а міське середовище продовжує
говорити з нами голосом тих, хто сьогодні береже наше небо.
