Проект #Имена 24 Ирины Федоренко

Сьогодні ми поринемо в світ надзвичайних фото, та хоч такий початок статті звучить досить банально, зовсім не банально буде далі! Ми поспілкувались з цікавим та талановитим фотохудожником – Дмитром Яценко, та поділимося з вами найцікавішими фактами з його творчої біографії, ніхто не любить читати прісні статті, тож чекайте перчинку попереду!

Дмитро, як ти прийшов до такого життя? Чому виникла ідея займатися фотографією?
Мені завжди подобалися красиві зображення природи, автомобілів та жінок. Правда, я довго не замислювався про те, що можу їх створювати сам і перші 25 років свого життя не плекав до фотографії жодного інтересу, крім одного епізоду в дитинстві, коли мій дядько подарував мені фотоапарат (так, це була “Зміна 8м”) і тоді ж батько купив собі “ФЕД”, щоб ми могли знімати разом. Якщо подивитися на фото, то це були 99% знімки для сімейного альбому, але на моїх були й інші сюжети. Наприклад, трамвай, що проїжджає нашою вулицею, пожежна машина або ще щось незвичайне. Дитинство минуло, моя ”Зміна” залишилася десь далеко в ньому, і я забув про це на довгі роки.

Справжнє захоплення з’явилося випадково, після обговорення з колегами цифрових фотокамер, які ще недавно з’явилися на ринку. Я став марити можливістю купити собі такий апарат, але щоб перевірити свої наміри, купив плівковий “Зеніт” і став знімати на плівку. Так, потім і до недавнього моменту були цифрові камери, сотні вдалих фотографій та роки з їхнього пошуку, зйомки, обробки. Із різним успіхом пробував себе в різних жанрах – від предметної до портретної зйомки, але робити з цього ремесло не став і продовжував знімати тільки для себе, постійно вивчав і пробував щось нове, брав участь у різних конкурсах.

Протягом усього шляху однією з головних якостей одержуваних знімків для мене був і залишається колір. Хоча цифрові камери є дуже гнучким інструментом, що дозволяє керувати результатом, колір у них дуже далекий від гармонійності, якою славляться фотоплівки. Думка про повернення на плівку міцно засіла у мене в голові. Друга думка визначила мій остаточний вибір. Справа в тому, що більшість останніх робіт у мене були у форматі панорам – склеювання з кількох цифрових кадрів, і я згадав, що в природі існували панорамні плівкові камери. Я вирішив перейти на цей формат, що призвело до покупки легендарної Linhof Technorama. Хочу уточнити, така камера робить кадри розміром 6×17см і на одну котушку плівки міститься всього 4 кадри! Цей інструмент у поєднанні з hi-end скануванням дозволяє мені створювати відбитки за кілька метрів завдовжки і повністю розкриває потенціал зображення, створює wow-ефект. Наразі, всі мої творчі ідеї крутяться навколо панорамного формату.

Що тебе надихає творити? Як народжуються ідеї? Це завжди цікаво.

Роботи інших авторів, наприклад, панорамні фотографії Пітера Ліка, портрети Альберта Вотсона або жанрові фото Елліотта Ервітта. Не брешу, слабо знайомий з живописом, але з того, що мені близько за духом бачу в роботах Клода Моне. Напевно, я – імпресіоніст.

В якому напрямку хочеш розвиватися?

Мені здається, що панорамна фотографія – це апофеоз, найвища точка задоволення та найвиразніша форма у пейзажній фотографії. Мені вже від неї нікуди не подітися.

Розумію, що ми вже пережили майже дворічний період карантинів, зараз також досить нестабільна ситуація, але ж ми рухаємось далі. Тож – які творчі плани?

З-поміж найближчих планів – перша фотовиставка моїх панорамних робіт. Потім хочу пожити кілька місяців у Нью-Йорку та зняти проект міських пейзажів. Також хочу зняти океан, пляжі, пальми десь у райському куточку.

Щиро бажаю, щоб все було саме так і навіть краще! Як вважаєш, чи є конкуренція серед фотохудожників і яке твоє ставлення до колег?

Фотохудожник на те й художник, не ремісник, щоби творити, а не працювати за гроші. Тож, яка може бути конкуренція у художників? Це у покупців має бути конкуренція!

Повністю згодна з такою думкою! Тепер до перчинки, розкажи якусь цікаву історію, пов’язану з творчістю.

Одна з історій, що запам’ятовуються, трапилася нещодавно, коли я подорожував зі своєю сім’єю і плівковою панорамною камерою. Справа була приблизно така:

Діалог в аеропорту:

Я: Hello madam! I’m carrying photographic film, so I need manual check.

Security: What? Put it all to the scanner.

Я: But the scanner буде destroy the films!

Security: Yes, problem (і безглузда посмішка).

Хто проніс фотоплівку в літак, минаючи рентген сканери, долаючи всі кордони служби безпеки, той бачив життя! Я вдячний аеропорту Бориспіль за адекватних співробітників, які не стали в позу та вислухавши мої аргументи, провели перевірку цих підозрілих коробочок вручну, а потім і на детекторі. Хоча, після Борисполя, я був іншої думки і вважав, що це було важко, а насправді, важко стало в аеропорту Анталія, по дорозі назад. Там молоді хлопці з сек’юріті відразу відморозилися і сказали помістити все в сканер. Після умовлянь пішли до поліцейського, який теж недвозначно відправив туди. Після німого бойкоту і протесту у вигляді мене з незрозумілим напівпрозорим пакетом у руках і дружини, що окремо стоять з дитиною і купою валіз на вході, на мене знову звернули увагу. Цього разу трапилося диво і мене помітила старший спеціаліст, зрозуміла в чому справа і забрала на огляд, пояснюючи тим маминим security officers, що так можна і потрібно було! Але це був тільки перший із двох кордонів. На другому, хоч і без довгої прелюдії, безпека стала перевіряти коробки з плівкою на детекторі вибухівки, кожну коробочку окремо! Навіть мій син включився у процес і допомагав їм розпаковувати та подавати плівки! У результаті вибухівку не знайшли, але я вже допускав і такий сценарій. Хто їх знає, як точно працює їхній детектор?

Дуже цікаво! Тож з цієї історії в мене народилося наступне питання: чи підтримують близькі твоє захоплення?
Першу дзеркальну цифрову фотокамеру мені купила дружина, тоді вона заробляла більше за мене. Вона завжди була і є поруч у всьому. Як сама каже, вона дружина декабриста. Може зі мною прочекати годинами сидячи десь поруч поки я зловлю цей момент і світло. А скільки їй доводиться терпіти, слухаючи мої обурення, сумніви чи переживання! Мій син, йому 9 років, уже знімає зі штатива на мою першу цифрову камеру і має вже чудові знімки. Єдине, у чому вони мене не підтримують, це коли ми збираємось у відпустку та пів валізи займає мій Gitzo (штатив).
Що для тебе Фотографія: хобі, робота чи стиль життя?
Для мене фотографія — це невід’ємна частина мене, спосіб, яким навчився пізнавати світ, бачити його красу. Вдалий знімок для мене дорожчий за золото і коштує будь-яких зусиль.
Дякую тобі за цікаву бесіду, я обожнюю гарні фото і мені дуже до вподоби твій стиль! Бажаю тобі натхнення та море гарних сюжетів та вдалих кадрів!