Довідка про художницю. Ірина Федоренко (SEMIRA) — українська художниця й мистецтвознавиця, народжена в Маріуполі. В її практиці домінує портрет: мисткиню «ведуть» обличчя й насамперед очі — як головний носій напруги, правди та внутрішнього голосу людини. Після початку повномасштабної війни вона виїхала з України та мешкає в Мюнхені, продовжуючи виставкову діяльність.
Давос давно перестав бути «тільки про економіку». У щільному розкладі, де поруч обговорюють штучний інтелект, безпеку й технології майбутнього, дедалі гучніше звучить гуманітарний вимір — те, що не вимірюється ВВП, але визначає, ким ми станемо. Саме в такому середовищі серія «Children of War» SEMIRA знову з’явилася як візуальний аргумент: не ілюстрація до новин, а їхній нерв.
Коли політика шукає слова, а мистецтво дає обличчя
Панель у Давосі з промовистою назвою «War on Children: Russia’s Strategy to Kill Ukraine’s Future» зібрала дипломатів, дослідників і правозахисників — людей, які працюють із фактами, правовими кваліфікаціями, механізмами розшуку та повернення. І тут з’являється мистецтво — не як «пауза між сесіями», а як інша мова тієї самої теми. Влучну формулу, сказану в межах дискусії — що важливо «дати дітям обличчя», — серія SEMIRA перетворює на дію: обличчя буквально дивляться на глядача.
Візуальна мова серії: портрет як документ епохи
На полотнах «Children of War» — крупні плани дитячих облич. Погляд тримає й не відпускає: це та сама точка напруги, про яку художниця говорить як про ключ до портрету. Композиційно серія працює «в лоб», без дистанції. Емоція не розчиняється в багатослів’ї сюжету — вона зосереджена в очах, лінії рота, ледь помітній асиметрії рис. У багатьох роботах відчутний контраст і жорстка світлотінь: ніби дитинство розсічене на «до» і «після». Жовто-блакитні акценти, потьоки фарби, рваний штрих — усе це не декор, а метафора ламаного досвіду.
Важливо, що серія народжується з конкретної біографічної травми самої мисткині: художниця розповідає, що розпочала роботу над картинами «Children of War» ще навесні 2022 року , намагаючись зафіксувати історичний момент і стан шоку перед війною.
Мистецтво як міст між статистикою і співпереживанням
Експертні панелі оперують масштабами, оцінками, юридичними термінами, потребою координації та довгими переліками інституцій. Але глядацьке співпереживання часто народжується не там, де «все доведено», а там, де «все відчутно». Серія SEMIRA робить саме це: переводить тему в площину особистого контакту. Виставлені у Давосі роботи стають не тлом, а простором зустрічі — з дитиною, яка дивиться на тебе і «не погоджується» бути цифрою.
І тут проявляється ще одна функція мистецтва — культурна дипломатія. У Давосі, де люди звикли мислити категоріями стратегій, ризиків і сценаріїв, портрет працює як коротке замикання: він моментально скорочує шлях від «розумію» до «відчуваю». Іноді цього скорочення достатньо, щоби розмова про механізми перетворилася на розмову про відповідальність.
Після Давоса: нові контексти для тих самих голосів
Сама художниця підкреслює, що соціальні теми стають дедалі помітнішими на глобальних майданчиках, а увага до українських дітей — ширшою, ніж коло «звичних» союзників.
Попереду — нова виставка, яку мисткиня анонсувала вже «за тиждень» у Мілані та Кортіні. Контекст зміниться: від альпійського Давоса до олімпійської атмосфери Італії. Але «голоси» залишаться ті самі — і, ймовірно, прозвучать ще гучніше, бо війна триває, а діти дорослішають швидше, ніж суспільства встигають усвідомлювати наслідки.
Сopyright information: Photos are provided by the VictorPinchukFoundation©2026. Photographers: Valentyna Rostovikova, Pierre Adriaenssens | PRYZM photography
Фото з соціальних мереж
SEMIRA #IrynaFedorenko
