Діна КЛЕР у бесіді з Анжелікою НАУМОВОЮ розповідає про свій роман «Час чотирьох шансів».
— Як все почалося для вас в літературі?
— Після мого візиту до Парижу стався переворот у моїй свідомості і поглядах: я повернулась звідти іншою людиною. Привезла з собою дивне відчуття, що те місто мені знайоме та рідне.
— Ви тоді вперше відвідали цю європейську столицю?
— В реальності то дійсно була моя перша зустріч з містом, але ще навчаючись у школі з поглибленим вивченням французької мови, я багато чула та знала про Париж. Я впізнавала вулиці та пам’ятки архітектури, ніби проходила там безліч разів. Столиця Франції має неповторну енергетику, і це перехрестя Європи перетворилося для мене на моє особисте місце сили. Крім того, тоді переді мною постали нові, доволі цікаві питання, і саме для того, щоб відповісти на них та улагодити внутрішні конфлікти, я й вдалася до письменницької творчості. Мої думки, сумніви, роздуми та почуття декларує читачам майже кожен персонаж. Мені здається, що головне – бути правдивою з самим собою, і це іноді набагато складніше, ніж бути чесним з оточенням. Саме заклик до щирості та до справжніх почуттів і є головною ідеєю мого першого роману.
— Як сприймають вашу щирість люди?
— Іноді недобре, дехто не витримує правди і зовсім відходить. Я завжди була проти подвійних стандартів, брехливих посилань та нав’язаних правил устрою суспільства, які, на мій погляд, є суцільною маніпуляцією. Саме тому не кожен може зі мною спілкуватися. Спочатку мене це бентежило, я навіть намагалася себе стримувати або вгадати, якою потрібно бути, щоб сподобатися тій чи іншій людині, але згодом щирість перемогла. І в цьому мені дуже допомогли мої персонажі.
— Звідки вони до вас приходять, і чи є у вас серед них улюбленці?
— Деякі з персонажів повертаються в сьогодення з минулого, інші виходять з моєї уяви, а дехто приходить на сторінки творів просто із буденного життя. Мушу зізнатися, що найулюбленіші мої персонажі – це ті, яких я змальовую з моїх рідних. Так, мій кумедний дідусь по батькові став прообразом сторожа на цвинтарі Монмартру – такий собі справжнісінький татусь Людо. От такі дива робить зі мною його величність Париж та магія роману.
— Що для вас – магія роману?
— Це феномен, до якого я ставлюся з неабиякою повагою та обережністю. Згадаймо, що зіткнення сумнозвісного «Титаніку» з айсбергом в холодному морі було описане в романі, який вийшов за чотирнадцять років до катастрофи. Автором роману був колишній штурман Морган Робертс, тоді нікому не відомий письменник, який точно передбачив розміри судна, його конструкцію, водо-зміщення, та навіть приблизну назву – вигаданий лайнер звався «Титан». Вражаюче, чи не так? Тому, нагороджуючи той чи інший персонаж вигаданою долею, я намагаюся уникати будь-яких небезпечних метафор та аналогій. А ще в мене є один маленький секрет – щоб у повсякденні розгледіти власний шанс, треба бути дуже спостережливим. Мені здається, я не тільки його побачила, а й наважилася ним скористатися, і саме тому – написала свою першу книгу. Отже, пропоную читачам маленький уривок з мого роману «Час чотирьох шансів», і сподіваюсь, що вони також знайдуть власний шанс.
Гучні крики, що неслися з коридору, змусили всіх здригнутися. Напівголий танцюрист з широко розкритими очима увірвався в залу, його ліве плече було залите кров’ю. Він впав на канапу поруч з Жозефою та Марі. Жозі схилилася над ним, він спробував щось сказати їй, але втратив свідомість.
В залі запанувала паніка, дехто почав пробиратися до виходу, хтось кинувся на підлогу та закрив голову руками. Жозефа миттю розгледіла в руці у хлопця медальйон на ланцюжку, та не пам’ятаючи як поклала його до сумочки.
Марі вирвала з рук заціпенілого офіціанта рушник і приклала його до рани. Жозі тріпала юнака по блідих щоках. Хлопець на хвилину відкрив очі і прошепотів: «Медальйон, віднесіть його в поліцію» – «Лікаря, чорт вас забирай, він вже і так втратив багато крові!» – «Тобі що до того, відійди геть!» – грубо смикнувши Жозефу за руку, процідив прищавий юнак в несвіжій футболці і пошарпаних джинсах. Жозі заліпила молодикові ляпаса, взяла холодну руку пораненого і стисла її до болю: вона була упевнена – поки вона поруч, він не помре. Над її вухом пролунав скрипучий голос: «Ви образили мого друга, мадам!».
Мерзенний голос належав типу з майже прозорою шкірою обличчя і водянистими запалими очима. «У тому житті, ймовірно, він був дощовим хробаком», – подумала Жозефа. – «Якщо у вас такі друзі, мені вас шкода, месьє», – відповіла Жозі і відвернулася. Але незнайомець не збирався відступати, він поклав руку їй на плече і прошипів в саме вухо: «Краще віддайте мені те, що вам не належить і повторіть слово в слово те, що сказав вам цей тип» – «Мені виконувати ваші накази, чи можу я хвилинку почекати?» – запитала Жозі, не обертаючись. – «Віддай медальйон, погань» – проскрипів голос за спиною у Жозефи. – «Я не розумію, про що ви» – Жозі відчувала, що потрібно виграти час. – «Що у вас з обличчям?» – підіграла Жозефі подруга. – «Скільки років ви носили паранджу, месьє?» – запитала Марі. Очі блідолицього налилися кров’ю, а ніздрі роздувалися, як у скакуна від швидкого бігу. Не пам’ятаючи себе від гніву, він схопив сумочку Жозі і вивернув все, що там було, на підлогу, потягнувся до сумочки Марі, але його рука застигла в повітрі, перехоплена рукою людини в темній формі і непроникній чорній масці. Голос, що здався Жозі знайомим, суворо вимовив: – «Вибачься перед дамами, нахаба! Ну!» – заломивши злодію руку за спину, наказала людина в масці.
