У сучасному мистецтві кордони розмиваються так швидко, що традиційний театр із
оксамитовою завісою та зазубленими репліками часом здається музейним експонатом.
Сьогоднішній глядач шукає правди — без гриму, фальші та безпечної дистанції.
Ми поговорили з одеським режисером, скульптором, куратором виставок та автором
перформансів Андрієм Любовим. Про те, чому класичні п'єси більше не працюють, як
змусити глядача переступати через живих людей, і чому головну театральну подію
цього сезону не можна пропустити.
Головний анонс: «Архів теперішнього» у Будинку Клоунів
— Андрію, почнімо з найгарячішого. Вже 4 червня в Одесі відбудеться прем’єра
твоєї нової перформативної вистави «Архів теперішнього: документація тут і
зараз». Чого нам чекати цього разу?
— Чекати того, чого ніхто не в силах передбачити. Проєкт реалізується за підтримки
Canada-Ukraine Foundation’s Aid for Artists fund (Фонду допомоги митцям
Канадсько-української фундації). Скажу одразу: у цій виставі немає зафіксованого
сценарію і взагалі не існує репетицій. На сцені будуть люди, які прямо зараз
переживають війну, переміщення, втрату і відновлення — художники, актори, скульптори. Вони не грають ролі, а говоритимуть про те, що відбувається з ними тут і зараз.
Глядач не залишиться осторонь — сама його присутність змінює перебіг події. Це не
реконструкція реальності, це її поява в теперішньому моменті. Під час події
створюються об’єкти мистецтва, які наприкінці вистави будуть продані на аукціоні. Це
буде живопис у жанрі ню з натури, перформанси, сповіді, а також музичні, театральні та поетичні імпровізації. До речі, у тих глядачів, які купують квитки в 1–2 ряд, буде
унікальна можливість придбати авторські картини прямо з декорацій вистави.
Приходьте, це буде простір чесності та соціальної взаємодії. Бо, як ми кажемо в
нашому театрі, — «буде як буде».
«Архів теперішнього: документація тут і зараз»
Де: Одеса, Будинок Клоунів (вул. Ольгіївська, 23).
Коли: 4 червня, о 18:00.
Віковий ценз: 18+
Головне правило: Один вечір. Без повтору.
Квитки можна купити тут: Перформативна вистава 18+: «Архів теперішнього: документація тут і зараз» на KARABAS
Хто такий Андрій Любов: від паблік-арту до «театру присутності»
— Тепер, коли ми заінтриговані анонсом, давай повернемося до витоків. Тебе ж знають в Одесі насамперед як скульптора, куратора щорічного фестивалю OD’ART, засновника арт-майстерні «Bloom» та творчого об’єднання «Public art». Ти активно змінюєш міський простір. І раптом — режисура. Як у твоєму житті з’явився театр? Чи не затісно в одному амплуа?
— Для мене ніколи не було жорсткого поділу: ось тут я роблю скульптуру, а тут — ставлю виставу. Все це — грані одного процесу, дослідження людини та суспільства. Арт-майстерня «Bloom» та ТО «Алоха театр» від самого початку створювалися для того, щоб збагатити та оновити культурний простір, підтримати наших митців, зокрема тих, хто через війну втратив свої домівки й переїхав до Одеси.
Театр виник органічно, коли звичних візуальних форм стало замало. Хотілося живого, пульсуючого діалогу. Коли почалася повномасштабна війна, ми створили документальну виставу «Бомбосховище: чи можливо вижити?». Це був крик душі, спроба зафіксувати реальність, яка розламувалася на шматки. Тоді й стало остаточно зрозуміло: грати за старими правилами, вдаючи, ніби сцена — це якийсь окремий вигаданий світ, просто неможливо.
Що таке горизонтальний театр і метод «СучМист»
— У твоїх проєктах постійно звучать терміни «горизонтальний театр», «театр присутності». Що це взагалі за явище у світовому мистецтві та чому воно виникло?
— Якщо класичний театр — це вертикаль, де є цар-драматург, бог-режисер і актори-виконавці, то горизонтальний театр — це абсолютна рівноправність. Жоден голос тут не має остаточної влади. Авторство є горизонтальним і належить усім учасникам процесу в рівній мірі.
Коріння цього йде глибоко. Взагалі, автором поняття «документальний театр» (або театр свідків) є Ервін Піскатор. Разом із Бертольтом Брехтом у 20-ті роки ХХ століття вони заклали основи епічного театру. У 1929 році Піскатор написав революційну статтю «Документальний театр», де виклав своє бачення такого мистецтва як реакції на традиційні буржуазні розваги. У 60-ті роки Петер Вайс розвинув цю теорію, заявивши, що документ — це повна протилежність абсурду, і що такий театр здатний змінити об’єктивну реальність через використання протоколів, листів, інтерв’ю та репортажів. Тоді ж ожив і метод вербатім (Verbatim), коли актори дослівно відтворюють монологи реальних людей із усіма паузами та особливостями мовлення.
— Але твій маніфест «СучМист» (SuchMyst Method) звучить ще радикальніше за традиційний вербатім. У чому його суть?
— Тому що «СучМист» — це вже не просто проєкт, це методологія. Наша загальна формула: Театр присутності — це простір, де життя не відтворюється, а відбувається.
Це не про прагнення до комфорту, це простір напруги й абсолютної чесності. Глядач і критики можуть сприймати і писати, що вони побачили і відчули, але в мене маленька ремарка: Капустник робився для того, щоб порадувати глядачів, а театр присутності робиться в першу чергу для учасників вистави, щоб вони висловили себе і поділилися своїми проблемами та творчістю без огляду на зал для глядачів.
Його ключові положення:
* Актор не грає — актор присутній. На сцені немає масок і ролей. Особистий досвід, травма, пам'ять, мовчання — це і є драматургія.
* У вистави немає остаточного сценарію. Структура існує, але зміст народжується в моменті.
* Репетиція не є необхідною умовою. Ризик є необхідною умовою. Повторення неможливе й не є цінністю. Помилка чи випадок не виправляються — випадок стає сорежисером.
* Глядач — не спостерігач, а соучасник події. Межу між сценою та життям скасовано.
Від балерин у музеї до відра з помідорами: ретроспектива перформансів
— Звучить потужно. А як цей ризик виглядає на практиці? Згадаймо твої минулі постановки, які щоразу викликали палкі дискусії в Одесі.
— Так, і це чудово! Ще до великої війни, 7 березня 2020 року, в Одеському художньому музеї ми провели перформанс «Артисти балету в музеї». Десять балерин у сценічних костюмах пройшлися залами як глядачки основної експозиції. Це був балетний слоу-арт: тихо лунала класична музика, танцівниці неквапливо пересувалися залою і мовою тіла передавали емоції, які вони отримали від живопису.
А вже 22 березня 2024 року за фінансової підтримки «Culture Helps» (проєкту від ЄС завдяки «Інша Освіта» та zusa), ми провели перформативну акцію «Ось таке мистецтво». Ми об’єднали митців Одеси та внутрішньо переміщених осіб. Провели виставку їхніх робіт, а прямо під час вистави влаштували аукціон картин, створених безпосередньо в процесі дійства, щоб допомогти людям, які пережили важкі випробування війни.
— Ну і найгучніший твій проєкт — це, мабуть, антитеатр (mockumentary) «СучМист у таїнстві», який пройшов 1 грудня в Театрі ляльок на Пастера. Арт-критики досі під враженням.
— О, це був чистий експеримент за мотивами «театру жорстокості» Антонена Арто та Гентського маніфесту Міло Рау! Проєкт реалізували завдяки Стипендії імені Антонена Арто від фонду proto produkciia та лабораторії Opera aperta за сприяння USAID/UCBI. Там узагалі не було тексту сценарію. На вході гості ставали учасниками перформансу «переступити через» людину і одразу стикалися з дилемою: переступити через себе чи через іншого. На сцені, яка перетворилася на художню майстерню, сиділи натурники, Сергій Ануфрієв проводив чайну церемонію, Володимир Уманенко просто на очах у глядачів створював паперову сукню для моделі, а митці (Денис Недолуженко, СергійКоняхін, Ярослав Войцеховський, Ольга Єнгібарова) презентували свої гострі роботи — на кшталт висячих депутатів Недолуженка. Йшли палкі дискусії про мізерне фінансування культури та демонтаж пам’ятників.
— Відома арт-критикиня Ута Кільтер тоді виступила досить жорстко. Назвала це «старим добрим капусником», згадала відро з помідорами, які пропонували кидати в митців, і додала, що пісні Стаса Підлипського — «то справді було жорстко»…
— Але при цьому вона визнала, що в умовах війни та постійного стресу такі дійства дозволяють скинути напругу в ігровій манері й діють як найсучасніший метод арт-терапії, конче потрібної зараз для всіх нас! Атмосфера була максимально відкритою: будь-хто з залу міг піднятися і долучитися до перформансу. А після фіналу всі пригощалися піцою, яку замовили на донати. Це і є руйнування бар’єрів між сценою та залою. Саме цю синергію ми плануємо повторити й примножити вже 4 червня у Будинку Клоунів. Чекаємо на всіх!
